Тема липових дипломів є близькою не тільки для України. Приміром, у Чехії розгорівся скандал навколо правничого факультету Пльзенського університету. У правоохоронців є підозри, що правники-теоретики штампували дипломи цього вишу тим, хто ніколи там не навчався, або пройшов скорочену, проте нелегальну, річну програму. У повідомленнях про «здобувачів» освіти подібного штибу з’явилися прізвища відомих політиків, зокрема екс-прем’єра Станіслава Ґросса. Як і в Україні, у Чехії вдалися до кампанії перевірок, але замість держслужбовців там «трусять» університети.

Звісно, окреслена тема гаряче обговорюється суспільством, адже безпосередньо торкається аспектів соціальної справедливості. Та тут річ навіть не в передвиборчому періоді чи чорному (сірому, білому…) або іншого кольору піарі. Так уже склалося, що про бізнес на проданих дипломах, водійських правах, будь-яких посвідченнях знають чи не мільйони українців. Напевно (хоч нам і соромно за земляків), що є сотні охочих за деяку суму стати розумнішими, освіченішими, а, отже, й амбіційнішими щодо власних життєвих перспектив. Але найбільш у наше око впадають інциденти із людьми відомими, обваженими владою, повноваженнями, словом, тими, хто все це здобув («заробив» писати якось незручно) нечесно. Може, це людина й непогана, навіть розумна й просто стала жертвою обставин або чиїхось настійливих порад.

Може й так. Може, неправі були перевіряльники, що кілька літ тому переконували себе, громаду й одного з колишніх міністрів, що таки потрібно підтвердити або спростувати інформацію про його нібито фальшивий диплом. Реакція останнього виявилася нервовою й не дуже толерантною навіть до ЗМІ, які не звинувачували, а просто висували припущення, бо мали на те право, адже публічна людина має бути для народу в цьому сенсі прозорою, немов джерельний лід. Подібний неспокій чиновника лише збуджує цікавість і підозри. Так уже влаштовані сьогодні правила медійної гри. І в дечому вони є справедливими.

Та мета нашого матеріалу – поговорити про правила й можливості викриття «дипломованих» підпільників і повсюдного убезпечення від фальшивих фахівців. Починаючи від лікаря та вчителя  і закінчуючи шофером або столяром. Головною проблемою тут є складність доведення складу злочину саме як виготовлення чи використання фальшивих документів про освіту. Відповідна 358-а стаття українського Кримінального кодексу є доволі поблажливою щодо тих, хто підробляє всілякі бланки, документи й печатки чи їх збуває: найбільше, що їм «світить», і то за умови доведення діяльності кримінальної групи, – п’ятнадцять років позбавлення чи обмеження волі. Використання ж завідомо клонованих «гербоносних» папірців загрожує їхньому володареві штрафом до 50 «мінімумів», шестимісячним арештом або обмеженням до того такої неосяжної волі. Українські ж реалії свідчать (про це в кодексах не пишуть), що фігурант подібного кримінального розслідування (залежно від соціального статусу й займаного в табелі про ранги щаблю) має бути готовим до всіляких несподіванок: від прочуханки в роботодавця і втрати місця до запрошення на ток-шоу й численних запитів на інтерв’ю із єдиним підтекстом «а як це ви, пане посадовцю, до такого докотилися?» і «чи дорогий дипломчик?»

 

У ГУБОЗ МВС донедавна займалися розробкою однієї зі столичних підпільних «фабрик держзнаку». У Києві нині за оперативними даними діє близько п’яти серйозних кримінальних груп, які займаються виготовленням та збутом фальшивих документів, зокрема державних актів на земельні ділянки, довіреностей і дипломів про освіту. Вони здатні виготовити документ про закінчення будь-якого навчального закладу не лише України, а й країн СНД, Європи, США (а також «поховати», «воскресити», «народити», «злу­чити-розлу­чити» будь-кого). Причому, якщо замовник налаштований на витрату чималих коштів, можна за певну плату «закінчити» ВНЗ, приміром, у 1980 році й отримати на руки тогочасний зразок диплому. За підвищений гонорар спільники добродійників у ВНЗ вносять прізвище здобувача жаданої «корочки» у відповідні архіви й бази даних інститутів. Лиходії за допомогою хакерів здатні навіть зламати «цнотливість» веб-сайтів, які бережуть інформацію про справжність дипломів, вносячи потрібні замовникові зміни.

На різних сайтах (зазвичай, зареєстрованих за кордоном), у рекламно-інфор­ма­ційних виданнях спритники розміщують свої об’яви й нерідко безсоромно закликають народ звертатися до них за свіжоспеченими бакалаврськими й магістрськими званнями. Замовляти можна віртуально – заповнивши на відповідній інтернет-сторінці (деякі сайти існують по кілька років) заявку, або надіславши останню електронною поштою з будь-якого міста України. Гроші за виконання зазвичай надсилаються на вказаний розрахунковий рахунок. Шматок пластику із голограмами й іншими елементами захисту, який свідчить, що кращі літа юності ви віддали гризінню «граніту науки» у відомому київському виші (може, краще лишатися чесним петеушником?), обійдеться приблизно в 1 тисячу доларів. Хоча вартість підробок найвищого ґатунку деколи сягає вдесятеро більших цифр (це якщо хто замахнувся на Гарвард, Кембридж чи МГУ). Якщо чиїсь забаганки не вимагають застосування високих технологій і клієнт бажає отримати картонно-папе­ровий варіант сучасних ламінованих посвідок про рівень знань, що був у ходу в часи молодості замовника, вартість послуги може обмежитися п’ятьма «франклінами». Зазвичай здобувач або зустрічається із кур’є­ром, який доставляє замовлення, або забирає посилку на залізничному вокзалі у провідника, або ж (що дещо безпечніше як для злочинців, так і для клієнта, який не хоче зайвої ідентифікації) отримує його на пошті. Немає урочистої атмосфери, квітів, схвильованих однокурсників, спалахів фотокамер, вітань і рукостискань декана, натомість клієнт у поштовому віконечку бачить утомлену від щоденної рутини пані. Але відсутність подібних емоцій з лишком (за умови подальшого уникнення викриття) компенсується посадами в бізнесових структурах, органах державної влади й самоуправління та навіть у судах й правоохоронній системі, що й було, власне, головною метою несправжніх студентів. Для здійснення мрій у них було майже все – бажання, зв’язки, гроші. Залишалася дрібничка – якнайшвидше роздобути посвідку про вузівський фах.

Обізнані люди кажуть, що у схемах продукування підроблених дипломів однозначно зав’язані «кінці» із державних підприємств та ліцензійних фірм, які діють у цій сфері, та із навчальних закладів. Прибуток від оборудок просто шалений. Адже якщо порівняти можливу собівартість «липи» (за кошторисом ДП «Державний центр прикладних інформаційних технологій», вартість друку диплома про вищу освіту молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста і магістра – 35,04 гривень; диплома спеціаліста про перепідготовку з присвоєнням кваліфікації, а також бакалавра (магістра) для іноземних громадян, які закінчили український виш, – 18,00 гривень; додатку до диплома – 0,96 гривні) із тарифами підпільників, коментувати вже нічого. Витратні матеріали, обладнання й «купівля» необхідних людей при посадах окупаються устократ.

 

Рік тому в Києві було викрито одну з підпільних «фабрик держзнаку». Вдома в одного з цеховиків на Совських ставках знайшли верстат промислового зразка для виробництва бланків документів. Він був настільки великий, що господарю, аби встановити машину, довелося розбирати, а потім мурувати стіну. Зокрема, тут виготовляли додатки до дипломів, дипломи старого зразка. Тоді вдалося затримати трьох підозрюваних – звісно, що кількість залучених до оборудки осіб була значно більшою. В них виявили й базу даних та зразків дипломів – просто шикарна колекція! До справи ділки підходили не лише із розмахом, а й із неабиякою відповідальністю. Вони слідкували за всіма змінами у стандартах оформлення документів у сфері освіти, намагалися мати своїх людей як в українських навчальних закладах, так і за кордоном.

Деякі з них були справжніми засланими козачками. Наприклад, посадовці могли розглядати запити правоохоронців щодо справжності тих чи інших дипломів. Зрозуміло, що «козачки» або робили все для легалізації «корочки», або просто надсилали відповідь про її легітимність. Мало того, в шахраїв віднайшлося більше сотні підроблених печаток, зокрема міліцейських райуправлінь столиці й судів (робили через сканування й подальше виливання силіконових форм). Врешті з групи вину на себе взяв один фігурант, який в суді відбувся умовним покаранням. Це при тому, що всі лиходії вже мали судимості за підроблення документів або шахрайство.

Проблема значна, обумовлена тим, що покарання неадекватне реальній шкоді, яку завдає отака роздача «фальшивого розуму» в Україні, зокрема авторитету системи національної освіти, нашій вищій школі, іміджу державного службовця. Серед молоді дедалі більше поширюється думка, що освіт­ньо-кваліфі­каційний рівень – звичайна формальність, яку можна оминути, вийшовши на потрібних людей. Їхня рація в тому, що навіщо, вибачте на слові, 4-6 років «парити» собі мізки, та ще й викласти за навчання не одну тисячу доларів, коли можна відстібнути якусь дещицю того доброзичливцю й одразу потрапити в сонм магістрів?»  Ризик є, але, як відомо, того, хто п’є шаманське, вже можна підозрювати у гріхові.

Сищики зазначають, що документувати подібні афери не так вже й складно, але насправді такої практики, особливо судової, ще небагато. Попри теоретичну легкість викриття згаданого вище штампувального виробництва, борня з ним має певні перепони. По-перше, професійні шахраї-підробники є доволі усамітненою кримінальною кастою, члени якої рідко змінюють профіль «ремесла», що з одного боку є позитивом – їх добре знають, а з іншого – негативом, бо це змушує злочинців діяти дуже обережно й завбачливо. По-друге, явище, яке ми розглянули, є сполучним сосудом із допоки нездоланою гідрою корупції, яка отримує від «дипломного бізнесу» дивіденди у вигляді хабарів і гонорарів, навзаєм здійснюючи захист шахраїв від судового переслідування (як хтось сказав би – «тримає дах») і сама користується його послугами.

До того ж, вся інформація про такі кримінальні контракти між замовником і виконавцем може здобуватися майже завжди виключно оперативним шляхом – сам покупець (навіть якщо не замовляє, а просто пристає на «випадкову» пропозицію) теж є злочинцем. Особливо якщо офіційно надавав липовий документ про освіту роботодавцеві та отримав завдяки такій оборудці якийсь зиск. Тобто, власник фальшивки (формально він ніби постраждалий) є свідком, учасником і, можливо, навіть головною дійовою особою, що провокує попит і дає роботу кримінальникам. Відтак про заяву «нещасної жертви» обману тут не йдеться, бо клієнт сам дозріває до останнього кроку і напевне знає, що його «корочка» може оцінюватися лише за вагою макулатурного вмісту в ній. Тобто, можна говорити, що дві сторони змови (продавець та покупець) – це ланки однієї афери й однаково є шахраями, кожен з яких отримує власні, завчасно очікувані бонуси. Проте саме за шахрайство, що за статтею 190 Кримінального кодексу України є діянням тяжчим, аніж підроблення документів, варто було б притягати учасників таких оборудок. Але через диспозицію цієї статті у справі має бути постраждалий, майном чи відповідними правами якого шляхом шахрайства заволодів злочинець. Тобто, в такому разі страждають держава, репутація вузу й роботодавці, що врешті можна сформулювати в певному грошовому виразі заподіяної шкоди. Рецепт від підпільних «дипломників» потрібно шукати саме на перетині інтересів як мінімум цих трьох зацікавлених сторін. Практики ж, які протидіють тим, хто підробляє документи, говорять, що посилення відповідальності за цей злочин вже на часі, як і надання цьому виду кримінальних діянь статусу тяжкого. Але спершу треба виявити фігуранта – нині поки що це легше сказати, ніж зробити. Що казати, коли не спрацьовують навіть потужні кадрові «фільтри», здавалося б, усемогутніх організацій…

Отже, підбираючи кадри, заходьте на безкоштовний сайт osvita.net, реєструйтесь там і перевіряйте диплом претендента за його серією і номером. Хороших вам результатів!

Матеріал підготовлено за сприяння прес-служби ГУБОЗ МВС України.